Шістдесят віршів про пам’ять, що народжується з любові, та про вогонь, по якому лишається ніжність. Шістдесят спроб окреслити світло й розповісти про повітря над містом. Шістдесят уривків чужих розмов, шістдесят голосів, якими наповнюються весняні сутінки. «Список кораблів» — це список тих, хто пішов, але кого не можна забути.

«Тонка коричнева лінія» — це поезія болю та втоми, поезія смутку за втраченим, поезія заціпеніння, поезія-крик, поезія-насмішка над абсурдністю реальності. Поезія-хроніка військового, який карбує своє життя та війну, іронічно насміхаючись із самого себе й пошуків сенсу.

Живі та мертві, валькірії та духи війни, забутий Бог і втомлений Сатана.

Павлик — викладач філософії. Він називає себе дрозофілою, мушкою без голосу та без правди. Чоловік споглядає з балкона Голосіївський парк, п’є з кухлика вино, пише колегам некрологи та читає лекції.

Книжки цікавлять Павлика більше, ніж жінки, свобода хвилює більше, ніж самотність.

Загублений у вирі настирливих колег, колишніх коханок і нескінченної пиятики, Павлик пише листи про любов.

Тарас Прохасько, який віддавна обіцяє нам написати роман, знову його не написав. Зате написав – у своєму ні з ким не сплутувальному стилі – серію шкіців чи, може, есеїв. Про що? Про одне й те саме: про майбутнє, яке було давно, і про все, що вже є, але не знати, як довго ще буде. Зокрема – про такі прості речі, як балькони й фіранки, світло й каміння, гойдалки й туалети, проходи містом і знімання фільму в Карпатах, формула щастя і фактор впливу, бабінтон і зельбсферштендліх тощо.

«Гра в перевдягання» Артема Чеха — це розповідь не тільки про війну, а й — передусім — про те, як переживає український солдат себе у війську, як він намагається мінімізувати армійський вплив на свою цивільну, тобто істинну — принаймні в довоєнні часи — структуру. І про те, чого він так боявся і що мусив повторити.

Ця груба книжка короткої прози збудована за взірцем клепсидри – водяного годинника. Десять років досвіду пізнання розпорошені у кількох десятках нотаток, кількох тисячах речень. Читаючи їх, можна всіляко поводитися із часом. Залежно від налаштування струменя. Пропустити через себе на повну силу впродовж кількох днів; випускати мало не по краплі впродовж кількох років.

У книжці Наталії Романович-Ткаченко «Нас кличуть гудки» подано нариси, оповідання, спогади, друковані за життя письменниці.

Вона пише про буремну добу початку ХХ ст. Її твори — почасти автобіографічні — пронизані настроями епохи, оповідають про події та долі людей на межі століть. У них розкрито конфлікт старої й нової моралі, суспільну психологію тих часів, порушено питання жіночої емансипації, кохання і одруження, внутрішньої свободи в щасливому шлюбі.

Події пригодницького роману «Карбід» розгортаються впродовж паркого й тривожного літа 2015 року, коли у вигаданому містечку Ведмедів група ентузіастів вирішує збудувати Фонтан Єдності з Європою. Навіщо їм фонтан, чому за ними в’язниця плаче і за скільки в Україні можна придбати людську нирку – про все це автор пише з гумором і добірним песимізмом.

«Я (не) знаю, як про це писати: збірка оповідань та есеїв» — це короткі історії проживання й рефлексії досвіду російсько-української війни. Такі різні тексти авторок говорять, втім, про спільні травми й почуття, що єднають всіх. Глибока есеїстика про те, що болить усімКурс терапевтичного творчого письма «My story» письменниці Ірени Карпи зібрав усіх талановитих авторок цієї збірки разом: під час нього авторка запропонувала студенткам попрацювати над своїм досвідом російсько-української війни.