Листи ведмедя Степана – це подорожні нариси, написані від імені то в півкулі західній, то у східній… середньостатистичного українського ведмедика. Це історії з різних екзотичних країн і міст, а також міст України, які Степан справді відвідав.

«Робити дітей. Нові репродуктивні технології та структура сім’ї. Донори сперми, сурогатні матері, штучне запліднення» – така повна назва цієї книжки.

Журналістка Ореста отримує завдання від австрійського актора: знайти інформацію про остарбайтерку Марію – першу дружину його батька. Ці пошуки охоплюють кілька часових пластів і життя кількох поколінь в Австрії та Україні. Крок за кроком Ореста розплутує клубок таємниць і віднаходить людей, про існування яких не запідозрювала ні вона, ні замовник.

«Зима в Стокгольмі» нагадує щоденникові нотатки: жінка переживає крах свого шлюбу й занурюється в роман із чоловіком, який несподівано з’являється в її житті через одинадцять років після випадкової проведеної разом ночі в чужому місті. Тонкий психологізм та ерудованість оповідачки створюють особливу атмосферу розповіді, в якій майстерно поєднуються невдаване препарування пристрасті, досвід розчарувань, спогади про дитинство, про складний шлюб батьків, пасажі про літературу та мистецтво, пізнавання себе і спроби збагнути значення тривожних снів. Це книжка, сповнена відвертості й чуттєвості жінки, яка пише і стверджує: «Життя – це вправа на уважність».

«Катерина» – повість про жахливу людську жорстокість і водночас неймовірну людяність. Оповідь у ній ведеться від імені української жінки, життя якої виявляється тісно пов’язаним з євреями. Це своєрідна спроба поглянути на єврейський народ збоку.

«Метафізичний реквієм» – поема, автором якої є Володимир Гаряїв (1914–1997) – останній український футурист, учень Михайля Семенка, член легендарного футуристичного гурту «Нова генерація», свідок українського літературного відродження 1920–1930-х років. Свій твір Володимир Гаряїв почав писати ще в 30-х, час від часу повертаючись до цього протягом свого життя й завершивши щойно в 90-х. На жаль, за свого життя автор так і не побачив книги.

2014 рік. В Україні війна. Молодий фінансист із європейською освітою втрачає кохану і пакує валізи до Швейцарії.

Чергова книжка Володимира Килинича — знову про Чернів ці. Цього разу автор обрав манеру легких коротких есеїв про рідне місто та його мешканців. Вони вибудували собою, на дум ку автора, цілий роман.

Більшість українських історичних праць присвячені важливим політичним, націєтворчим процесам. Але чи не хотілося б вам зазирнути за лаштунки цих процесів та побачити, яким було повсякдення і дозвілля політиків та їхніх сучасників або в якому просторі — соціальному й фізичному — зароджувались важливі ідеї? Ретроспектива світського життя на Буковині модерної доби демонструє, що захоплення співами об’єднувало політичних опонентів в одному товаристві, а кав’ярня могла стати місцем, де у дискусії зароджувалися визначальні для ходу історичних подій рішення.

У книжці «Міста і люди» зібрано настроєві фейлетони, есеї та репортажі Йозефа Рота, які створюють панорамну картину епохи початку ХХ століття. Уродженець галицьких Бродів, повернувшись із Першої світової війни, розпочинає журналістську кар’єру міськими репортажами. Петербург, Астрахань, Тирана, Сараєво, Марсель, Ніцца – у 1920-х роках він подорожує світом і відкриває для себе й читачів нові міста.

У чарівній скриньці пам’яті Соми Морґенштерна чимало скарбів, якими він ділиться на сторінках своєї автобіографії. Батько автора був управителем фільварків у кількох селах на Поділлі. У 1904–1912 роках Сома Морґенштерн навчався у польській гімназії Тернополя.

Головним географічним топосом, у якому розгортається більшість подій книги Залці Ландман, є Східна Галичина й зокрема Жовква, рідне місто письменниці, а головним колективним персонажем – її найближче оточення: батько й мати, дідусі й бабусі, дядьки й тітки, кузени й кузини, друзі й знайомі. Саме вони є оповідачами або дійовими особами плетива нескінченних історій, які утворюють наративний простір цих спогадів. А поза тим тут діють також десятки інших персонажів – епізодичних і випадкових: польські поміщики, українські селяни, хасидські вундеррабі, австрійські гусари, російські козаки, єврейські комерсанти, орендарі, шинкарі, шадхени (шлюбні посередники), жебраки, міські божевільні, священики, черниці, няні й служниці тощо.

«До Галичини» (1984) – перша книжка Мартіна Поллака, у якій письменник розвіює австрійський «цукровий» міф про колишню коронну землю Австро-Угорської імперії. Його уявна подорож проходить Східною Галичиною – ландшафтами скрути й нужди, де нафтові магнати та рабини-чудотворці гротескно співіснують із бідними єврейськими штетлями, де русини, поляки, румуни, гуцули, вірмени, караїми, німці, роми ледь виживають у корумпованому й неписьменному краї, де водночас твориться багатомовна культурна мозаїка та пишеться прекрасна література.

«Музей безумовної капітуляції» – один із найвідоміших романів Дубравки Уґрешич, пронизлива розповідь про еміграцію, в якій екзиль стає зручною лінзою для погляду на власну біографію та країну. Інтелектуалка найвищої проби, Дубравка Уґрешич конструює роман-колаж, що починається в берлінському зоопарку й закінчується в берлінському фітнес-центрі. Але поміж цими точками – наче в сімейному фотоальбомі – з’являються і зникають обличчя, проростає болісна туга за батьківщиною, розриваються бомби нової війни, а в автовідповідачі звучить сумний голос старенької мами, чиї риси з роками лірична героїня все частіше впізнає в собі.

«З-поміж багатьох читаних мною книжок на тему того, що довелося пережити жертвам совєтських в’язниць і таборів, «Інший світ» Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського справив на мене найбільше враження і є найкраще написаним. Йому притаманна рідкісна сила простого й живого опису, а правдивість жодного з його місць абсолютно неможливо поставити під сумнів».