Напівтони чуттєвості, закладені у слово, жага бажання, що проступає між рядків, легка атмосфера звабливості на сторінках. Вир образів й інтимні всесвіти скидають пута заборон і лягають вишуканими рядками на папері так, ніби потуга нової доби знімає всі табу й випускає їх на волю. Хай то щире кохання чи жагуча пристрасть, патологічна хіть чи ніжна приязнь, – усім цим переплетенням чуттєвого й романтичного, фізичного й ліричного є місце у житті, а отже, у творах митців, зокрема й майстрів слова.

Книжки завжди були її прихистком. Але тепер, коли коронавірус відрізав Надю Книжицьку від світу, а улюблений блог став тягарем, навіть вони не рятують від самотності. Та все змінюється, коли їй до рук потрапляє загадкова книжка – історія від невідомого автора, що детально описує її особисте життя.

«Мій прапор запісяв котик» — це спроба авторки змалювати своє життя в невеличкому смт біля Луганська. Здається, що час там зупинився й надовго застряг чи то в безнадійних радянських декораціях, чи то в скрутних 90-тих. Там неначе утворився непробивний мур між сучасністю й новими реаліями, інформацію найчастіше черпають з телевізора (звісно, з російськими каналами), газети «СПІД-Інфо» чи «Факти», а над усім цим упевненими териконами височіють: «Бо ми всігда так робили», «Бо ти ж дєвочка», «Жити треба так, шоб тобі ніхто не завидував», «Не жили харашо – не треба й починать».