«Вулик» на промзоні. Сорокарічний художник, який живе відлюдником у своїй майстерні. Натурниці, поети, коханки. Виставки й творча криза.На перший погляд – типова замальовка із життя провінційної богеми. Та що ж відбувається насправді?У своїй новій повісті Анатолій Дністровий через взаємини митців показує руйнацію «вежі зі слонової кості».

«Я воліла б, щоб не довелося писати цю книжку, щоб не було теми для неї, щоб брат був живий, а не щоб мою книжку надрукували…» Цими словами Олеся Хромейчук починає свою історію, книжку, яка не мала би бути написана, історію смерті солдата, розказану його сестрою. Це дуже особиста оповідь, та водночас це історія десятків тисяч українських родин, історія втрат та їх проживання.

Вовки вірні одне одному все життя, ведмідь на смак, як людина, а Поліссям десь бродить чупакабра. Такі історії ви можете почути скрізь, та, як це завжди трапляється із сенсаціями, вони не мають нічого спільного з реальними хижаками. Зоологиня Марина Шквиря у своїй книжці розповідає справжню історію великих хижаків — від ведмедів і левів до вовків та гієн.

Що спільного у чубатих синиць і українських господинь? Чому самкам пінгвінів подобаються гладкі чоловіки та чим Дарвіну не вгодили павичі? Чи справді існує лебедина вірність і як качки дають раду нахабним залицяльникам? І чому українцям слід перейматися через папугу Крамера, що оселився в Києві?Відповіді на ці запитання знає орнітологиня Наталя Атамась, яка у своїй книжці розповідає про те, як живуть птахи і наскільки їхня поведінка схожа на людську (чи то навпаки — наші звички нагадують пташині).

Країна, про яку не чути в новинах, де працюють по чотири години на день, їдять гнилу рибу та депресують. А ще там живуть Карлсон і Ґрета Тунберґ. Усе це про Швецію, і звісно, у цих словах не так багато правди.Історикиня Юлія Юрчук, яка вже понад десять років живе у Швеції, у своїй книжці пояснить, що ж насправді робить шведське життя шведським.

Не звикай до речей, до людей, до місць. Тут немає сенсу будувати дім, саджати дерево, народжувати сина. Усі звідкись приїхали, всі кудись урешті-решт поїдуть… Це могла би бути історія Шпіцбергену як закинутого краю, що хоч де-юре і належить Норвегії, та все ж де-факто не належить нікому, такий собі зал очікування, де люди закохуються, працюють, ходять у бари, та за якийсь час збирають речі і їдуть далі.

Людина — істота мінлива. Вона безупинно перероджується, опиняється в нових умовах, постійно змушена звикати до них і освоюється. Когось думки про колишні чи майбутні зміни не надто турбують, а хтось, навпаки, прагне їх навмисно, кидається у вир можливого, хоча часом це доволі болісний процес. При цьому кожній особистості властиво «розмножуватися» на силу-силенну власних двійників (не обов’язково тотожних між собою).